Медійний архів. Дніпро. Україна

Приватний лист світові. Олена Теліга (2007)

93 93 переглядів
В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок.
Документальний фільм про відому українську поетесу, члена Організації Українських Націоналістів Олену Телігу.

У чому суть цього феномена? Передусім у цілісності характеру Олени Теліги, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, незважаючи на його очевидний трагічний кінець.

Чимало дослідників життя і творчості поетеси не можуть збагнути, як «салонна дама», що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Ще більше, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Майже легендою став епізод з її емігрантського життя, коли на випад проти української мови з боку офіцерів-монархістів вона рішуче відповіла: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати». Однак це — не легенда. Це — зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером.
Творчий спадок Олени Теліги невеликий: трохи більше трьох десятків поетичних шедеврів, одне незакінчене оповідання та низка публіцистичних статей. Стиль її творів — героїчний романтизм. Не випадково вона так часто вживає слово «грань», яким, з одного боку, означує чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а з іншого — вимагає від своїх героїв переступити грань, відважитися на вчинок, гідний лицаря. Олена Теліга шукала лицарів у реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН — революційну, бойову й безкомпромісну організацію. Так з’являється вірш «Засудженим», присвячений бойовикам ОУН Василеві Біласу й Дмитрові Данилишину — молодим хлопцям, що загинули від рук польських шовіністів і стали символом національного супротиву окупаційній владі:

І мов гімн урочистостей, мов визвольне гасло,
Є двох імен нерозривне життя.

Олена Теліга шукала лицарів, і вона їх знайшла.
У складі перших похідних груп ОУН Олена Теліга повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами Київ. Те, що зовсім недавно було «візією», мрією життя, стало реальністю. Однак Київ 1941—1942 років був непривітний. Роки радянської дійсності, як і нова влада, вбили в значної частини населення саму віру в можливість національного відродження. Чимало тих, хто думав про швидкий «тріумф перемоги», розчарувалися. Але тільки не Олена Теліга. У статті під промовистою назвою «Розсипаються мури» вона написала: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності». Важко переоцінити внесок похідних груп ОУН, Олени Теліги зокрема, у розбудову українського життя в столиці України в 1941—1942 роках. На жаль, вітчизняна історіографія, наукова і громадська думка ще не дійшли до гідного осмислення цих подій. Натомість окупанти дуже скоро збагнули небезпеку слова і дій Олени Теліги та її друзів.

У лютому 1942 року гестапо здійснило масові арешти українського підпілля. В Олени Теліги була можливість покинути Київ. Вона цього не зробила, оскільки такий вчинок вважала зрадою. Тому гестапівський терор її не обминув. Поетесу та інших націоналістів було розстріляно 21 лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху було викарбувано національний, стилізований під меч, Тризуб. Кажуть, що один з німецьких офіцерів після смерті Олени Теліги казав, що не бачив мужчини, який так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Сьогодні важко уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.

Країна: Україна
Режисер: Ірина Шатохіна

Документальні фільми з історії України